Сучасна воєнна проза в площині рефлексії ідей Івана Огієнка про рідномовні обов’язки

Анотація

У статті досліджується сучасна українська воєнна проза (на матеріалі антології «Війна 2022: щоденники, есеї, поезія») у площині рефлексії ідей Івана Огієнка про рідномовні обов’язки та крізь призму естетики метамодернізму. Іван Огієнко розглядав мову як духовну основу нації і підкреслював моральний обов’язок кожного українця плекати та захищати рідне слово за будь-яких історичних обставин. У текстах воєнної прози 2022 року ця настанова актуалізується через особисті мовні вибори, свідчення про подолання русифікаційної спадщини та усвідомлене повернення до української мови як до простору свободи й національної суб’єктності, як і загалом через сакралізацію мови як такої. Водночас естетика сучасних воєнних текстів вирізняється метамодерною динамікою: поєднанням абстрагованої репортажності, епістолярності та емоційності, щирості та іронічного дистанціювання, намаганням збалансувати природний героїчний пафос доби та глибоку особистісну рефлексію. Таке «коливання» між протилежними полюсами (за концепцією метамодернізму) відображає складність сучасного досвіду війни й мовомислення. Тож сучасна воєнна проза постає не лише як художній воєнний літопис, але заразом словесний і смисловий континуум, майданчик, де відбувається глибинне переосмислення Огієнкових у конкретному сенсі, – бо саме його праці використано в цій статті як дослідний матеріал, – проте в широкому сенсі мейнстримних у діахронії (резонує з тезами Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Юрія Шевельова, Ірина Фаріон) мовно-ідейних настанов щодо націєтворення, вибудування духових тактик національної резистентності, ідентичнісної цілісності за нових історико-культурних умов.